З 2016 року я працюю в гуманітарному секторі. За цей час я виконувала різні ролі: надавала психологічну підтримку, була координаторкою проєктів, очолювала організацію. Я знаю цю систему зсередини. Розумію, який вплив вона має на життя мільйонів людей, і водночас бачу, як багато вона вимагає від тих, хто є її частиною. Я спостерігала, як накопичуються втома, напруга, хронічний стрес. Навіть величезні зусилля починають здаватися недостатніми на тлі масштабу потреб. Програма Mokuteki з’явилася в момент, коли я сама наблизилася до межі виснаження. І для мене вона стала чимось більшим, ніж просто навчанням.
Програма – це люди
Навчальна програма Mokuteki для осіб, які підтримують лідерок і лідерів українських правозахисних і гуманітарних організацій, є частиною ширшого проєкту Mokuteki, метою якого є зміцнення громадянського суспільства України. Люди, які взяли участь у курсі, опинилися там не випадково.
Ми – українські психологині, психотерапевтки, лікарки, коучки, фасилітаторки, працівниці НУО – живемо в умовах війни або вимушеної еміграції, і водночас щодня підтримуємо інших.
Під час онлайн-занять частина з нас підключалася з України – з реальності, де неможливо планувати далі, ніж до завтра, де тривога стає фоном, втома – нормою, а реальна загроза життю – повсякденністю. Інші підключалися з еміграції – перебуваючи в процесі адаптації, у розлуці з близькими, стикаючись із мовними бар’єрами, фінансовою нестабільністю та постійною необхідністю доводити своє право «бути тут». Саме в цьому контексті ми навчалися працювати з вигоранням лідерок і лідерів українських організацій.
Різноманіття перспектив
Онлайн-заняття проводили експертки польського сектору НУО, спеціалістки з тілесно орієнтованої роботи, а також міжнародні коучки, які працюють із вигоранням. Ми ставили запитання, ділилися сумнівами та власним професійним досвідом, розмовляли. Різноманіття перспектив ведучих і учасниць додавало програмі цінності, створювало відчуття, що вона не є нав’язаною згори закритою структурою, а що ми співтворимо її разом.
Дедалі виразніше ми бачили, що вигорання не є проблемою окремої людини. І точно не є її слабкістю чи нездатністю впоратися. Це результат способу функціонування системи – внутрішньої, організаційної та соціальної. Перехід від розуміння вигорання як індивідуальної відповідальності до усвідомлення його як системного явища дозволив сформувати більш багатовимірне бачення цього механізму.
П’ять днів у горах
Однак справжній перелом стався у вересні 2025 року під час п’ятиденного зустрічі в Татрах. Уже першого вечора, коли я приїхала на місце, мене вразила тиша, яка запрошувала до простору, позбавленого інформаційного шуму й поспіху. З кожним днем я все глибше усвідомлювала, що обмеження стимулів і можливість сповільнитися є базовими умовами регенерації в умовах хронічного стресу. У роботі з вигоранням це фундамент. Саме ця тиша стала рамкою всього процесу. Темп роботи, спосіб ведення розмов, час між сесіями – усе було побудовано навколо уважності та сповільнення.
Особливо важливим став день, присвячений регенерації – без вимог і завдань, без щоденного почуття провини й переконання «спочатку інші, потім я», але з правом на турботу про себе. Хтось пішов у гори, хтось – до термальних басейнів, хтось просто прогулювався Закопаним. Для людей із допоміжних професій дозвіл на такий день виявився майже революційним досвідом.
І, ймовірно, саме тоді багато хто з нас – не теоретично, а на тілесному рівні – відчув, що таке профілактика вигорання. Змінилася динаміка групи та всього процесу. З’явилося більше глибини, довіри й ясності.
Стало зрозуміло, що відрізняє Mokuteki від багатьох інших освітніх ініціатив. Вона спрямована не лише на розвиток навичок допомоги іншим, а й на підтримку самої системи підтримки. Турбота про спеціалісток – їхній стан, ресурси й стійкість – була вбудована в структуру програми як повноцінний елемент.
З практики
У жовтні розпочалася практика – коучингові сесії з лідерками та лідерами українських НУО. Ми працювали з людьми, які несуть відповідальність за команди, проєкти та гуманітарні процеси в умовах війни. Паралельно відбувалися регулярні супервізії, що створювали простір для обговорення складних моментів, сумнівів і отримання підтримки.
На мою думку, важливим елементом проєкту була оплата практики. У гуманітарному секторі ми надто часто звикаємо до логіки надлюдських зусиль, виправданих місією, коли турбота про себе та власні фінанси відходять на другий план, ігноруються, а інколи навіть піддаються критиці. Це саме по собі підвищує ризик вигорання. Включення винагороди стало сигналом цінності: робота над стійкістю лідерок і лідерів є повноцінною професійною діяльністю, що потребує часу, уваги й визнання.
У своїй роботі в гуманітарному секторі я неодноразово спостерігала, наскільки важливою в умовах кризи є роль професійної лідерської особи. Коли все навколо нестабільне й непередбачуване, саме вона допомагає зберігати внутрішній стрижень і підтримувати стабільність команди. Водночас це означає для неї величезне навантаження –ментальне, емоційне й організаційне.
Коучинг допомагає сповільнитися, створює безпечні умови для регуляції напруги, дає час на рефлексію й можливість поділитися з кимось тягарем, який лідерки й лідери часто несуть самотужки щодня.
Особливо зворушила мене зворотна інформація від однієї з клієнток програми: найважливішим для неї було відчуття, що в цьому процесі вона не сама. Що наші зустрічі дають їй можливість розрядити напругу, проаналізувати складні ситуації, переосмислити підхід до роботи, навантаження й відпочинку, придивитися до механізмів саморегуляції. Раз на тиждень вона мала годину тільки для себе – коли вона не лише лідерка з величезною відповідальністю, а й просто людина.
Зміцнення екосистеми підтримки
Програма відкрила для учасниць нову професійну траєкторію, стала підтвердженням їхніх компетенцій і розширенням перспективи, принесла відчуття, що ти не сама у своїх сумнівах і втомі.
Для мене ключовим стало розуміння того, наскільки важливо зміцнювати не лише окремих лідерів, а всю систему підтримки тих, хто підтримує інших. Люди, які працюють у гуманітарному секторі, є опорою для сотень і тисяч людей. Вони підтримують команди, проєкти й цілі спільноти. І водночас потреби цієї групи залишаються на периферії. Саме відсутність системної підтримки призводить до того, що сильні, віддані своїй місії спеціалістки й спеціалісти поступово вигорають і залишають сектор.
Стійкість і довготривалість починаються з підтримки людей, які беруть на себе відповідальність за інших. Я переконана, що це припущення має стати невід’ємною частиною міжнародних програм, особливо тих, що реалізуються в умовах кризи. Саме в цьому напрямі я хочу розвивати свою професійну діяльність.
У світі, де кризи стають новою нормою, підтримка тих, хто підтримує, стає необхідною умовою стійкості цілих спільнот і систем допомоги.
